Про автора
Анатолій Кузнєцов: правда вбиває?
Більшість людей вбивають машини, деяких - війни, вибраних - правда. Дивно, невже така благородна річ може вбити? Здається ні. Хоча все ж, все ж...
Анатолій Кузнєцов занадто близько та занадто рано торкнувся правди. Як наслідок, він не зміг прожити нормального людського життя з кока-колою в руці та голлівудською посмішкою на вустах. Замість цього він написав роман-документ «Бабин Яр».
Він штурмував редакції, щоб знищити власний рукопис. Він втратив сон, копирсаючись у людських трагедіях. Він зміг обдурити всесильне КДБ, провізши через кордон повну версію роману. Він залишив нам шматок совісті, що димує. І якщо в нас вистачить сил його розжувати, ми навчимося неможливому - бачити правду крізь завісу машин та війн.
Правда вагою у два кілограми
Стояв проклятий Богом 1943 рік. Київ. У місті - німці. У серці - радість бабиного літа. Поблизу - жах Бабиного Яру.
Майбутній письменник жив на Куренівці. Йому було 12 років. Тоді Бабин Яр був величезним видолинком, дном якого весело дзюркотів струмочок. Зазвичай він був чистим та прозорим. Зазвичай - але не того дня, коли Толик вперше нахилився та підняв шматочок правди.
«Я нахилився й підняв один, щоб роздивитися. Це був обгорілий шматочок кістки завбільшки з ніготь, з одного боку білий, з іншого - чорний. Струмочок вимивав їх звідкись та ніс. З цього ми зробили висновок, що євреїв, росіян, українців та людей інших націй стріляли вище...
Ми походили навкруги, знайшли багато цілих кісток, свіжий, ще сирий череп та знову шматки черепного попелу серед сірих пісків.
Я підібрав один шматок, зо два кілограми вагою, поніс із собою та зберіг. Це попіл від багатьох людей, в ньому все змішалося - так би мовити, інтернаціональний попіл.
Тоді я вирішив, що потрібно все це записати, із самісінького початку, як це було насправді, нічого не пропускаючи та нічого не вигадуючи».
Заручник цензури
Є брехня, велика брехня, і є цензура. В цій правді Анатолій Кузнєцов переконався на власному досвіді. Після низки поневірянь Анатолій вступив до Московського літінституту імені О. М. Горького - фактично єдину кузню радянської літератури. Літературна муза тримала за нього кулачки, й перший же опублікований твір приніс молодому письменнику славу законодавця нового жанру - «сповідь прози».
Суть жанру проста й болюча одночасно. Ти просто розповідаєш правду, з якою тобі довелося зіткнутися, й запекло намагаєшся переконати редакторів, що вона не плямує репутацію ідеального радянського суспільства. Твоє дітище ріжуть, кромсають, пропускають через дрібне сито цензури й мільйонним тиражем випускають у світ виродка, якому місце лише в кунсткамері. Чи варто й говорити, що з романом-документом сталася така ж історія?!