Бабин Яр

Вона ходила читати наказ, швидко прочитала й пішла: біля листків із наказом узагалі довго ніхто не затримувавсь і розмов не виникало.
Цілі день і вечір тривали обговорення й припущення. У неї були батько й мати, старенькі вже, мати перед приходом німців вийшла з лікарні після операції, от усі й гадали: як їй їхати? Старенькі були впевнені. що на Лук'янівці всіх посадять до потяга та повезуть на радянську територію.
Чоловік Діни був росіянином, прізвище в неї російське, крім того, й зовнішність зовсім не єврейська. Діна була більше схожа на українку і знала українську мову. Сперечалися, гадали, думали й вирішили, що старі поїдуть, а Діна їх проведе, посадить у потяг, а сама залишиться з дітьми - що буде, те й буде.
Батько був склярем, вони з матір'ю жили на Тургенєвській, будинок 27. Діна з дітьми - на Воровського, будинок 41.
Вона пішла додому пізно, намагалася заснути, але так і не спала тієї ночі. Подвір'ям увесь час бігали, тупотіли, ловили дівчину з цього будинку. Ця дівчина рятувалася на горищі, потім намагалася спуститися пожежною драбиною, чоловічі голоси кричали: «Ось вона!»
Річ у тім, що перед приходом німців ця дівчина заявила:
- Вони нізащо не ввійдуть до Києва, а як увійдуть, я обіллю будинок гасом і підпалю.
Отож тепер дружина двірника пригадала це і, побоюючися, що вона направду підпалить, заявила німцям, і її саме цієї ночі ловили.
Це була клопітна, напружена. жахлива ніч. Діну тіпало. Вона так і не зрозуміла, схопили ту дівчину, чи ні.
Коли засвітало, вона вмилася, зачесалася, взяла документи й пішла до старих на Тургенєвську - це поряд. На вулицях було навдивовижу багато народу, всі кудись діловито поспішали з речами.
У батьків вона була на початку сьомої ранку. Весь будинок не спав. Ті, хто їхав, прощалися із сусідами, обіцяли писати, доручали їм речі, квартири, ключі.
Старенькі багато нести не могли, цінностей у них не було, просто взяли найнеобхідніше та харчі. Діна накинула на спину наплічника, і на початку восьмої вони вийшли.
Тургенєвською йшло чимало людей, однак на вулиці Артема вже було справжнє стовпотворіння. Люди з вузлами, з візками, різні двоколки, підводи, інколи навіть вантажівки - усе це стояло, потім просувалося трохи, знову стояло.
Був сильний гомін, гул натовпу, це нагадувало демонстрацію, коли вулиці так само заповнені людом, та не було прапорів, оркестрів і урочистостей.
Дивно з цими вантажівками: де їх роздобували? Бувало, що цілий будинок скидався й винаймав для речей транспорт, і так уже вони всі трималися обабіч своєї підводи чи вантажівки. Серед клунків та валіз лежали недужі, гронами сиділа дітвора. Грудних дітей інколи везли по двоє-троє в одному візочку.
Дуже багато було проводжальників: сусіди, друзі, родичі, українці й росіяни, допомагали нести речі, вели хворих, ба й несли на раменах.
Уся ця процесія рухалася надто повільно, а вулиця Артема дуже довга. Біля однієї брами стояли німецькі солдати, роззирались, особливо на дівчат. Вочевидь Діна їм сподобалася, вона стали кликати її у двір, показуючи, що треба вимити підлогу: