Дарница
Тищенко Костянтин Михайлович. Цей начальник зі «своїх» виявився страшнішим за німців. Багатьох він забив палицями до смерті, примушував годинами повзати й присідати, поки люди втрачали свідомість, і один уже гучний його голос наводив жах на весь табір.Полонені писали записки, обгортали ними камінці й кидали через дріт. Жінки, що завше товпилися навколо табору, підбирали й розносили ці записки по всій Україні. Зміст завжди був однаковим: «Я в Дарниці, принесіть картоплі, візьміть документи, спробуйте вирятувати». Й адреса.
Ці записки ходили з рук у руки. Ходили по базару бабці й вигукували; „Хто тут із Іванкова, візьміть записку". Якщо з Іванкова нікого не було, передавали у Демидів, звідти в Димер, і так далі, допоки вона добиралася до адресата.
Скільки разів я сам передавав їх далі - замусолені, затерті, так що деякі доводилось обводити чорнилом.
Ця народна пошта діяла безвідмовно, і не було такої душі, що викинула би чи полінувалася б доправити записку.
Отримавши записку, родичі, дружини, матері, звісно, квапилися в Дарницю, але не завжди заставали її автора живим, а якщо й заставали, то що вони могли зробити?
Василь ходив на працю, закопував померлих біля колючого дроту, і ось вони з одним киянином пригледіли зручне місце, підготували залізяку, вибралися вночі з бараку й почали робити підкоп.
Вони обсипали одне одного піском, аби бути непримітними. Працювали в такому місці, яке прожектор освітлював найгірше.
Звісно, вони й так були, мов на долоні, а надто коли пролізли через перший ряд дроту й опинилися на розпушеному ґрунті.
- Я дрижав, як божевільний, - розповідав Василь. - Розумію, що треба обережно, а сам кидаюся. Бачу, що вже можу протиснутися - гімнастерка тріщить, спину колючки дряпають, проліз і драла! Обертаюся - напарника немає, розумію, що він ширший від мене в плечах, застряг, мабуть. І тут вони чесонули...