П’ять ночей і п’ять днів агонії

У ніч на понеділок я відчув передсмертний жах. Не було прямих підстав. Просто навколо була глуха пітьма, в ній лежало мертве місто. У мене виникло передчуття, що моє життя сьогодні скінчиться.
У кожного бувають моменти, коли ми ясно уявляємо свою майбутню неминучу смерть. Один раніше, інший пізніше, але обов'язково раптом із душею, що крижаніє, ясно розуміємо, що настане мить, коли ось це моє «я» припинить існування. Не дихатиме, не думатиме; не буде цих ось долонь, голови, очей. І кожен по-своєму захлинається, відкидаючи це огидне відчуття, хапаючися за заспокійливу соломинку: «Це ще не сьогодні. Це ще далеко».
Вперше я пережив це відчуття, коли померла бабця, але це була дрібниця порівняно з тим, що напосіло на мене цієї ночі. Річ у тому, що я не міг ухопитися за «ще не сьогодні», - саме щодня могло трапитися «сьогодні». Подих перехопило. Від глухої тиші голова йшла обертом. Немов ти зав'язаний у чорному мішку або похований живцем глибоко під землею, навіть корчитися не можеш, і смикатися марно: немає виходу. Зліз із печі, намацав крижаними руками скіпку, сірники, обережно, напомацки, у повній тьмі вийшов у двір. Немов і не виходив - та сама темрява, той самий мішок, ані шереху, неначе вуха заклало. Я взяв лопату і поліз під будинок.
Під хату вела низька діра - ледве протиснувся - і далі, між землею та балками, була порожнина всього сантиметрів двадцять. Але я ліз, загрібаючи пісок підборіддям, розчепірившися, тримаючи однією рукою каганця, другою підтягуючи лопату, наштовхувався на стовпи і дохлих, висохлих, як пергамент, щурів. Одного я відпихнув з досадою, він покотився з торохтінням порожньої коробки. Забравшися доволі далеко, я запалив каганця й поставив його в пісок. Обличчя було в пилюзі та павутині. Я втерся і, лежачи на боці, почав копати. Спершу було незручно, кожну лопату приходилося виймати, звиваючися. Потім я перекотився у вириту ямку, де міг піднятися на ліктях, і став рити швидше.
Пісок був сухим і сипким, повним уламків цегли, по яких скреготіла лопата. Незабаром я змокрів, зате в ямі зміг стояти навколішки. Вона виходила нерівна, як довгастий лаз, обсипалась. Я викопав череп'я, чотиригранний цвях, в піску траплялися газетні обривки. Тут все збереглося так, як при спорудженні будинку ще за царя, і, напевно, вже не було тих людей, котрі друкували й читали ці газети або відкидали биту цеглу. Яма була потрібна мені, щоб сховатися. Справді, мені стало спокійніше. Тут я міг померти лише у трьох випадках: якщо мене знайдуть із собаками, якщо в будинок влучить бомба, якщо будинок горітиме.
Я думав, що сам-один, і ледь не знепритомнів, коли поряд спалахнули два зелені вогні. Це Тит прийшов і блимав величезними очиськами. Я заледве не розплакався від вдячності, радості й тепла. Перетягнув його до себе на коліна - він не протестував, навпаки, стукнув лобом і занявчав, і ми сиділи, читали ошмаття преси півстолітньої давнини.
Ми уважно вивчили торгове оголошення, що якийсь Шмідт має честь запропонувати великий вибір найкращих швейцарських грамофонів, до них голки «Амур», і у нього можна придбати розкішний набір платівок, а ціни дешеві... Чомусь він іще займався скупкою годинників, перлів і антикварних речей. Із глузду з'їхати, були колись на землі часи: люди спокійно жили, купували годинники, грамофони, перли... Важко повірити. А нам із Титом саме й не вистачало грамофона.