П’ять ночей і п’ять днів агонії

Я непомітно заснув, зіщулившись у піску, а коли прокинувся, дірка під будинком світилась: отже, день. Кіт пішов, я замерз, і взагалі мені видалося тут не так затишно й безпечно, як уночі. З дощок підлоги звисали цілі завіси брудного павутиння. Ця низька підлога тиснула і пригноблювала. У мене знову спалахнули нерви: уявив, як будинок руйнується й розчавлює мене всією вагою. Я по-пластунському, поспішаючи, поповз до дірки, немов щури мене за п'яти кусали, вискочив.
Аби заспокоїтися, нахилився над бочкою з дощовою водою - попити. У воді плавало багато опалого листя, я його виловлював, дмухав на воду; вона була солодка, дуже смачна. Я ще подумав: якщо колись доживу й побачу справжній водогін, все одно питиму дощівку, вона мені смакує.
Тут почув якісь звуки. Я здригнувся, підняв голову і побачив, що в двір із вулиці входить німецький солдат із гвинтівкою, а на вулиці я встиг помітити другого. Інстинктивно і дуже безглуздо я сів за бочкою, чудово розуміючи, що мене зараз побачать.
Коли мені здалося, що вони в мій бік не дивляться, я пішов за ріг будинку, знову-таки дурнувато пригинаючися, забобонно не озираючися, немов від того і вони мене не побачать. Я почув: «Е!.. Е!» - випростався та зупинився. Солдат дивився на мене суворо. Він був чорнявий, кремезний, років тридцяти, мішкуватий, у брудних, стоптаних чоботях. Його обличчя було дуже звичайне, буденне, чимось знайоме - викапаний слюсар зі «Спорту»... Кашкет на ньому сидів криво, з-під нього хвацько вибилися темні кучері. Він сказав німецькою:
- Підійди.
Я зробив декілька кроків уздовж стіни.
- Расстрелят, - суворо сказав він і почав піднімати гвинтівку. Вона, очевидно, була заряджена, тому що затвором він не клацнув. Інший німець підійшов, узяв його за лікоть, щось спокійно-байдуже сказав, це звучало приблизно як: «Та облиш ти, не треба». (Це я так думав.)
Другий солдат був старший, такий собі немолодий дядько із запалими щоками. Чорнявий йому заперечив, на мить повернув голову. У цю мить - я розумів - мені треба було стрибнути і мчати світ за очі. Треба ж, що саме зараз мої гранати лежали в сінях. Це був той момент, який я передбачав.
Не було часу навіть крикнути: «Пане! Пане! Заждіть!» Чорнявий просто піднімав гвинтівку, на одну мить відвернув голову, заперечуючи немолодому, і це була остання мить мого життя.
Все це я зрозумів, не встигнувши ворухнутись. Отак, трапляється, штовхнеш ліктем карафу або квітковий горщик, бачиш, як він хилиться, падає, і встигаєш подумати, що треба вхопити, що він зараз, такий іще цілий і досконалий, розіб'ється, але не встигаєш зробити й поруху, тільки з прикрістю й образою подумаєш, - а він ущент.
Перед лицем я побачив - не в кіно, не на картинці, не уві сні - чорну дірку дула, фізично відчув, як вона, обпалена, осоружно пахне пороховим нагаром (а немолодий, здається, щось продовжував говорити, але чорнявий - горе! горе! - не слухав), і довго-довго не вилітав вогонь. Потім дірка пересунулася з мого лиця на груди, я миттєво, здивовано зрозумів, що так, виявляється, мене вб'ють: у груди! І гвинтівка опустилась.