До читачів
Первинний рукопис цієї книги я приніс до журналу „Юність" у 1965 році. Мені його негайно, - можна сказати, із жахом - повернули й порадили нікому не показувати, поки не приберу „антирадянщину", яку позначили в тексті.
Я прибрав важливі шматки з розділів про Хрещатик, про висаджену у повітря Лавру, про катастрофу 1961 року та інші - й офіційно подав пом'якшений варіант, що у ньому смисл книги був завуальований, але все ж таки відгадувався.
Тоді в СРСР іще свіжим було хрущовське „викриття культу особи Сталіна", багатьом здавалося, що починається серйозна лібералізація, оприлюднення „Одного дня Івана Денисовича" А.Солженіцина обнадіювало, що, може, нарешті стане можливою справжня література.
Але пом'якшений варіант мого „Бабиного Яру" знов ошелешив редакторів. Рукопис був нарозхваті, всі читали, захоплено відгукувались у приватній бесіді, але офіційно висловлювали вбивчу критику, і редакція не наважувалася на публікацію без спеціального дозволу. На совєтській мові це зветься: „Ми повинні порадитися з вищестоячими товаришами".
Рукопис пішов по інстанціях - аж до ЦК КПРС, де її прочитав (але без низки розділів), як мені сказали, Суслов, і він загалом дозволив. Вирішальним для „вищестоячих товаришів" виявився меткий аргумент редакції, що моя книга буцімто спростовує відомий вірш Євтушенка про Бабин Яр, який збурив свого часу величезний скандал і розголос.
Звісно, цього прекрасного вірша я не спростовував. Ба більше, Євтушенко, з котрим ми дружили й навчалися в одному інституті, замислив свого вірша того дня, коли ми разом якось підійшли до Бабиного Яру. Ми стояли над крутим урвищем, я розповідав, звідки і як гнали людей, як потім ручай вимивав кістки, як точилася боротьба за пам'ятник, що його й досі немає.
„Над Бабиним Яром пам'ятника немає..." - задумливо мовив Євтушенко, і потім я впізнав цей перший рядок у його вірші. Я не протиставляв йому свою книгу, просто обсяг роману дозволяв розповісти про Бабин Яр значно більше і в усіх аспектах. У деяких закордонних виданнях до мого роману замість передмови ставили вірш Євтушенка, і це найліпше говорить саме за себе.
Так чи так, публікацію було дозволено, але оскільки у ЦК читали без низки розділів, належало передовсім прибрати ці розділи. Потім головний редактор «Юності» Борис Полєвой, відповідальний секретар Леопольд Желєзнов і ще багато інших людей зробили стільки купюр, змін, поміток, що подекуди за їхніми різнобарвними виправленням не було видно тексту.
Насилу вдалося зберегти назву: її категорично вимагали змінити («Аби не нагадувала про вірш Євтушенка»), ретельно поприбирали усі критичні згадки про Сталіна ( «Є думка, що зараз це не на часі»), взагалі найменшу критику будь-чого радянського («Роман антифашистський, критикуйте лише гітлерівський режим»).
Доходило дослівно до анекдоту. На початку роману є фраза, що у німців гармати тягли величезні руді коні-важковози, проти яких конячини, що на них відступала Червона Армія, видалися би лошатами. Фразу негайно викреслили. Я доводив, що наприкінці книги описую, як німці відступають на наших малорослих конячках, бо їхні руді важковози повиздихали, не витримавши. На це Б. Полєвой заперечував: „Поки читач дочитає, він забуде початок, а в його пам'яті залишиться лише те, що у німців коні були кращими від наших". Після запеклих суперечок і загальних обговорень фразу